Татароьке лихоліття — сумнозвісні сторінки історії України XIV—XVII століть. Починаючи з Батиєвого погрому і занепаду Золотої Орди, в Криму з колишнього татароького центру утворилося Кримське ханство, яке у 70-х роках XV ст. визнало васальну залежність від Туреччини.

Від того часу кримські орди постійно нападали на Україну. Вони виробили свої страшні ординські шляхи — Кучманський, Чорний. Один із них називався волоським, або молдавським,— із Молдавії він прямував на Покуття, а далі на Львівщину, Стрийщину.

Від кінця XV ст. на Галичину, в т. ч. на Прикарпаття, постійно, рік за роком або й декілька разів на рік нападали татари і полонили багато люду, спалювали села і міста. Першим і найважчим для прикарпатців став 1498 рік, коли, за даними джерел, орда "людей же о сто тисяч в плен поведе и розпродав татарам и туркам". У Львівському літописі під 1498 роком записано: "Татари провіднії" , — тобто йде мова про татар, котрі напали на українські землі на Провідну неділю, яка того року припала на 22 квітня. В іншому джерелі записано, що восени цього ж року (1498) напали турки "около Галича, Жидачова, Дрогобича, огнем и мечем поплениша".

На напади татар на Покуття наприкінці XV ст. звернув увагу Михайло Грушсвський. В "Історії України-Руси" він писав, що в 1498 році на Поділля й Галичину впала татарська орда, у цей рік "під зиму прибули знову великі маси турків — 70 тисяч, як рахує сучасник, і страшно спустошили околиці Галича й Підгір'я" . Зазнав знищення цього злощасного року і Калуш.

Чим можна пояснити ворожі напади татарської орди? Розшматована сусідніми державами, Україна в XV ст. була кинута завойовниками на поталу туркам і татарам. Влучно з цього приводу писав М. Грушевський: "Трудно собі навіть представити всю глибину нещастя, в яке впали українські землі і всю соромотність безрадности державних чиновників супроти нього. Вся Україна з виїмками хиба зайнятої Москвою північної Чернігівщини стала театром страшних спустошень татарських, турецьких, волоських. Періодично, майже щорічно набігали на них більшими або меншими відділами татари, забирали, що могли понести їх коні, і забираючи або нищачи решту. Перешкоди їм в тім ніколи не було".

Калуш теж став жертвою татарського лихоліття, одним із об'єктів постійних нападів татарви. Ось конкретні історичні факти. У Львівському літописі під 1524 роком хроніст записав: "Турки Рогатин достали" . Це був напад на Прикарпаття загону турків у кількості 12000 осіб, серед них було 4 000 білогородських та інших татар. Від татарського нападу тоді потерпів і Калуш.

У XV — на початку XVI ст. було спалено і знищено 33 населених пункти Прикарпаття. Ординці руйнували міста по декілька разів: Рогатин — 3, Калуш — 4, Войнилів — 5, Тисменицю — 6, Коломию — 8, Снятин — 10 разів.

Особливо активізувалися татарські напади на Прикарпаття наприкінці XVI — на початку XVII століття. Вийшовши із сторони Молдавії, татарські орди вдиралися в Покутський край. Вони розбігалися з Молдавського, чи золотого, шляху, який прямував на Снятин — Коломию — Тисменицю — Галич — Рогатин, і нищили, палили все на своєму шляху, полонили населення. Тоді вкотре потерпів від ординців Калуш і його околиці. У Львівському літописі під 1590 роком записано: "Татари Галич спалили", а під 1594 роком зафіксовано: "Татари вийшли були і Галич спалили, шкоди много учинили" . Про цей напад татар на Покуття, коли був знище­ний і Калуш, докладно розповідається у польській хроніці Мартина Бєльського. Тоді татари вийшли з Волощини на Покуття, вчинили там багато шкоди, потім пішли на Самбір, спалили Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю, Галич та багато інших міст, в тому числі і Калуш.

1617 року татарський напад на Покуття приніс одне з найбільших знищень Калуша. Його було дощенту спалено, в полон потрапило багато калушан. Внаслідок цього розорення міщани не в змозі були сплатити королівські податки. Виходячи з цього, власниця Калуської волості Ядвіга Потоцька звернулася до короля з проханням звільнити міщан Калуша і селян староства від державних податків. На це польський король спеціальним привілеєм звільнив мешканців Калуша і навколишніх сіл від сплати податків на 4 роки.

Через рік, а точніше в 1618 році, татари знову здійснили напад на Прикарпаття. За даними джерел, у липні того ж року ординці "розпустили свої загони в той же край поза Дністер в напрямі Калуша, Стрия і Дрогобича". Про це повідомляв у своєму листі від 19 липня 1618 року великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський до Белзького підкоморія Матвія Лесньовського. Про цю татарську навалу писав також у своїй реляції-донесенні від 17 липня 1618 року галицький підкоморій Ян Стоїнський. Під час цього нападу в Калуші було спалено багато будинків, над містом довго розлягалися дими від пожежі.

Очевидці цих розорень покутських міст і сіл, у тому числі і Калуша, з тривогою писали, що "покутські і подільські краї через вогонь і меч в ніщо обернулися" . Деякі села після татарських нападів зовсім зникли. Так, в Черніїві з цілого села залишилося ледве 15 осіб, в селі Хотимирові татари всіх селян побрали в неволю.

З погромом польських військ під Цецорою 1620 р. турецько-татарські загони здійснили найбільший напад на Покуття, спалили сотні сіл навколо Коломиї, Галича, Калуша, Теребовлі, Львова, Стрия, Самбора, Дрогобича і Перемишля . З тривогою вчитуємося в тодішні урядові повідомлення про масове знищення сіл і міст Прикарпаття, серед яких зазнало відчутного знищення і місто Калуш.

У 1620—1621 рр. татари поновили свої напади на Покуття. 1620 року відбувся один із найбільших татарських наїздів на Прикарпаття; через рік тільки в Галицькій землі було знищено 20 міст і містечок. Як записано в галицькій гродській книзі, в Галицькому повіті були знищені татарами такі села і міста: Хотимир, Горожанка, Калуш, Мартинів, Підгайці, Семаківці, Тисмениця, Устє Зелене і Васючин. У нещасливому 1621 році серед 24 міських осад, які найбільше потерпіли від нападу татар, були Снятин, Підгайці, Стрий і Калуш .

Загалом Калуш зазнав за період від 1605 до 1633 р. вісім ординських нападів, а в 1617—1618, 1620—1621 роках містечко постраждало найбільше. Як твердить польський дослідник М. Горн, "мешканці Калуша внаслідок цілковитого руйнування в роках 1616, 1620, 1621 через напади татар, а також внаслідок випадкової пожежі міста не заплатили жодних податків. Коли ж "нове поселення теперішнього містечка Калуша з його площами ще не забудоване, лібертація, яка їм дана вельможним паном старостою, не закінчилась і має ще 6 років тривати".

У 1616 році ремісники Калуша отримали королівський привілей на право осісти в місті після татарських нападів.



ТАТАРСЬКИЙ ЯСИР З ПОКУТТЯ. З УГОРСЬКОГО ЛІТОПИСУ XV СТ.

Але оскільки перебудова міста ще не була закінчена, за описом Калуського староства 1629 року, то калуські ремісники мали сплачувати грошовий чинш, згідно з давніми звичаями, тільки коли містечко буде заселене.

З цього видно, якими важкими для калушан були наслідки татарщини. Коли в 1661 році королівські люстратори, описуючи Калуське староство, вимагали від міщан подати королівські письмові привілеї для потвердження їхніх прав, то привілеїв не виявилося. Королівські люстратори пояснили це так: " Викликані перед нами калуські міщани, щоб свої права показали, відповіли (реферували) про те, що ті привілеї, які вони мали надані з ласки його королівської милості, то всі вони через татарські напади втрачені, про що в люстрації, складеній у 1628 році, вони мали атестацію", тобто вже говорили про це.

Татарські напади були несподіваними і руйнівними. Як записано в спогадах очевидців, ординці, розділившись на окремі ватаги, підступно підходили до села чи міста і непомітно, з великим криком "аллах", "аллах", підпалювали крайні будинки. Коли зчинявся переполох, нападали, як вовки, на людей, вбивали старих і немовлят, ловили на аркан молодих і полонили їх в ясир. Сучасник писав у XV столітті: "Ми бачили, як людей вбивали, стинали їм голови, жорстокий ворог кидав у вогонь їх тремтячі серця, виривав легені". Полонених хлопців вишколювали в яничарських школах або використовували як невільників на галерах, а молодих дівчат завозили у турецьку фортецю Кафу в Криму, де продавали туркам і татарам у гареми.

Шляхи, якими проходила орда по Прикарпаттю, освічувалися пожежами, вкривалися трупами вбитих і замордованих. Пам'ять про це страшне лихоліття збереглася в народних піснях, які кобзарі співали по всій Україні:


Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Витоптала орда кіньми маленькії діти,
Малих потоптала, старих порубала,
А молодшим й середульшим назад руки Пов'язала, під хана погнала.


Саме в цей тяжкий період була схоплена в Рогатині Настя Лісовська, яку продали до султанського гарему в Істамбулі. Своєю красою, ніжністю Настя-Роксолана завоювала серце султана Сулеймана II Пишного.

Татарське лихоліття було гіршим від одноразового Батиєвого погрому 1240 року. За висловом М. Грушевського, "вся Україна, саме повітро її наповнилося невільницьким плачем, який ще нині бринить і плаче в наших піснях на протязі кількох століть".


За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили І богатство розграбили,
Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А на ногах ланцюг б'ється.


Шляхта галицька в час набігів татар ховалася із своїми скарбами по замках, фортецях, селяни ж залишалися беззахисними. Народ рятувався, як лиш міг. Ще й досі у народі, в тому числі і на Калущині, зберігаються перекази про "татарські звори" — урочища, де ховалися люди: по лісах, болотах. Показують і сьогодні "віхи" по селах, на яких селяни вартували перед татарською небезпекою. Антін Петрушевич записав у "Сводній літописі" історичний факт, як у час турецько-татарської навали 1676 року татари- спалили замок у селі Перегінську, а місцеві селяни заховалися в гіроьких зворах і оборонялися в урочищі, званім "Чута". Ці відомості історик почерпнув із старої хроніки, де було записано, що Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, складаючи інвентар церковного маєтку села Перегінська, записав ці події ще в кінці XVII ст., тобто по свіжих слідах: "За Перегінськом в горах,— писав він,— є місце, назване "Чута" (етимологія цієї назви не з'ясована), яка стала за найкращу фортецю, величиною на милю, там є будинки, де оборонялися від турків, немалої сили під час Журавінської війни".

На Прикарпатті, в т. ч. на Калущині, були справжні борці проти татарської навали. Яскравим прикладом є народний проводир Гнат Височан (батько славнозвісного Семена Височана, народного полководця часів Хмельниччини), який захищав селян Калущини від гніту місцевої шляхти і від татар. Як видно з джерел, Гнат Височан, маючи "спосібних і багато людей, на це приспособлених", організовував часті напади на татарські загони, що поверталися після наїздів "на загальних тамтешніх бондарівських посполитих шляхах" , які прямували на Калуш. Височан звільняв бранців, відбирав від татар здобич, стаючи популярним у народі. Це відбувалося в 1620—1625 роках на шляху, який вів із Тисмениці на Калуш.