Історія успіху родини Фельчинських у Калуші розпочинається з Міхала Фельчинського, який у 1808 році започаткував фірму з відливання дзвонів. Із родинних переказів відомо, що Міхал був родом з центральної Польщі. До Калуша потрапив, імовірно, з німецькими колоністами на межі ХVIII-ХІХ століть. Багато років відливання дзвонів проводилося „кочовим” способом: Фельчинський їздив від парафії до парафії і на місці відливав дзвони. Тут варто детальніше зупинитися на розгляді такого способу лиття, щоб зрозуміти його причину.
Отже, як зазначає у своїй статті нащадок Міхала Фельчинського, Збігнєв Фельчинський з Тацішова, у Польщі людвісари (люди, які відливають дзвони. — Авт.) з’явилися у далекому XVI столітті. “Ливарник виходив у світ у Попельну середу, а вертався на Всіх Святих. У тому часі він жив при костьолі і готував усе для відлиття дзвона. Коли в ХІХ столітті з’явилася залізниця, і дзвони можна було перевозити, людвісари почали провадити осілий спосіб життя”, — вказує автор. Зі сказаного вище можна зробити висновок, що Міхал Фельчинський не був якимось безхатченком чи диваком. Він просто дотримувався тогочасного вимушеного способу життя, яке диктувала йому професія. Мабуть, саме тому відомо, що первісна майстерня була розташована на вулиці Яна Собєського (зараз вул. Фельчинських — відходить від роздоріжжя вулиць Ковжуна, Франка. — Авт.), але, як вона виглядала, невідомо. Також, наразі автор не зустрічав фотографій, описів майстерні. Та і про долю приміщення невідомо поки що нічого.

Через Калуш залізниця була проведена у 1912 році — у той час, як перша залізнична лінія на території сучасної України, Львів-Перемишль — у 1861 році. Однак постійний заклад ливарні у Калуші відкрив син засновника, теж Міхал, у 1854 році. З цього можна зробити висновок про вдосконалення методів транспортування дзвонів на місце їхнього встановлення вже всередині ХІХ століття.

Продовжуючи генеалогію власників майстерні, додам, що наступним власником майстерні став син Міхала-молодшого — Францішек, а пізніше — четверо синів Францішека: Людвік, Міхал, Ян і Каетан, які керували вже спілкою “Odlewnia Dzwonow Bracia Felczynscy Kalusz” („Дзвоноливарня братів Фельчинських у Калуші”. — Авт.). “Перед І Світовою війною успішно конкурували з німецькими фірмами з відливу дзвонів, які мали значні державні пільги”, — зазначає науковий співробітник історико-краєзнавчого музею Калущини Уляна Панько, базуючись на даних сайту felczynski.pl.

Калуш на той час був типовим провінційним галицьким містечком, яке населяла багатонаціональна громада: українці, поляки, євреї, німці. Фельчинські швидко посіли місце серед провідних громадян міста, — зазначає далі автор. До прикладу, у 1938 році на похорон Міхала Фельчинського з’їхалася чи не вся околиця. Були римо-католицький і греко-католицький священики, рабин, а похоронна процесія тяглася через усе місто, — згадує Валерія Фельчинська, на той час студентка Львівського університету.

Перед І Світовою війною найстарший із братів, Людвік, разом зі ще двома компаньйонами відкрив дзвоноливарню у Перемишлі. Фірма отримала назву “Odlewnia Dzwonow Bracia Felczynscy Kalusz-Przemysl”. Містилась вона на вулиці Борельовського у Перемишлі. Після чергового ліричного відступу повертаємося до Калуша. Отож, після закінчення І Світової війни розпочинається нова віха в історії ливарні. Віха, яка стала найуспішнішою. І — не через повернення поляків до влади на території Галичини. А через те, що майстерність людвісарів Фельчинських зросла до рівня “вищого пілотажу”.

Не зважаючи на війну, яка щойно закінчилася, і традиційну для таких часів економічну кризу, Фельчинським удалося налагодити успішне та процвітаюче виробництво. Розширення можливостей та торгівельних оборотів, звісно, вимагало і збільшення площі. Тому у 1920-х роках на тодішній вулиці Сівецькій, 10 (сучасна вул. Дзвонарська, 7. — Авт.) було збудовано нове приміщення офісу та майстерні ливарні. Саме дзвони із цієї ливарні завойовували численні нагороди на світових та локальних, загальнодержавних виставках. Саме на цьому факті наголошувалося у рекламно-інформаційному буклеті, який був виданий у Станиславові у 1939 році на честь 130-річчя ливарні. Зауважу, що він був україномовний, не зважаючи на те, що самі Фельчинські були поляками. Та і державною мовою на той час у Галичині теж була польська.

Вироби фірми стали настільки популярними, що перед ІІ Світовою їх уже підробляли.

Дзвоноливарні Калуша та Перемишльська філії проіснували до „золотого вересня” 1939 року.

У Калуші червона армія відразу реквізувала дзвоноливарню. Катажину Фельчинську з дочками Іреною та Ядвігою вивезли у Сибір, де вони перебували до 1946 року. Дзвоноливарню у Перемишлі закрили нацисти. Брати Каетан і Ян переїхали до Людвіка у Перемишль. Під час окупації утримували слюсарну майстерню, робили кінські підкови.

Після війни Людвік Фельчинський поновив виробництво дзвонів, але найскладніші випробування, як виявилося, були ще попереду. Адже Польща теж була у складі атеїстичного “соцтабору”. Але ця історія побачить світ у наступних випусках газети. А що ж сталося з приміщенням калуської ливарні?

У майстерні розмістився торговий павільйон ринку, який існує до сьогодні. Інформаційне панно на офісі замінила горельєфна композиція на гуцульську тематику, а у приміщенні офісу ливарні тривалий час і по сьогодні діють заклади харчування.

Як бачимо, особливого розквіту ливарня набула на початку ХХ століття, коли родина Фельчинських міцно стояла у місті на ногах. Дзвони Фельчинських збереглися у Калуші та багатьох інших містах і селах України до сьогодні. Ливарну справу продовжує родина Фельчинських у Польщі. Один дзвін, вилитий там, Януш Фельчинський подарував у 1991 році парафії св. Миколая у Калуші. Ще один уже згодом був придбаний для храму Святого Духа на Височанці.

Вулиця Дзвонарська до 1939 року носила назву Сівецька, а у 1939-1991 роках була переіменована на вулицю Семанишина.