Нардепу Вадиму Колесніченку видається, що розповсюдження сувенірної продукції (зокрема майок) із написами «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями. Т. Г. Шевченко», а також «Дякую тобі, Боже, що я не москаль» та ін.) є начебто способом розпалювання національної ворожнечі та приниження або образи нації. Але згадані написи не можна вважати очевидними проявами ксенофобії.

Про це повідомили старші наукові співробітники Інституту народознавства НАН України Роман Кісь та Микола Балагутрак.

Науковці стверджують, що подібно до того, як просто неможливо вилучити із такого жанру фольклору як анекдот, наприклад, народні етноніми (жид, хохол, кацап, янкі, бульбаші тощо), так само цілком нерозумно було б «переціджувати» написи на майках через сито політико-ідеологічних уявлень про толерантність та ксенофобію, про агресивність крайнього націоналізму, чи то, скажімо, ідеї мультикультуральности. Адже це, як то кажуть, із зовсім іншої опери.

Фіґурально кажучи, майки зі «смішними» (чи як ще кажуть – «прікольними») написами (написами, які абсолютно ніхто не сприймає всерйоз – крім хіба-що депутата Колесніченка – як ідеологічні заклики, чи то світоглядні настанови) є ближчими до такого жанру народної сміхової культури, як анекдот, аніж до політичного доктринерства. Йдеться, власне, про те доктринерство, яке, на жаль, стало вже постійним фоном свідомості аж надто вже заполітизованих панів депутатів, заявляють співробітники Інституту народознавства.

За їхніми словами, чільний ідеолог комуністичного світогляду Владімір Ульянов-Лєнін неодноразово вживав у своїй повсякденній мовленнєвій практиці термін, а радше етнонім «москаль», котрий згідно з його тлумаченням стосувався певної конкретної частини отруєних великодержавним шовінізмом росіян. Ось, наприклад, виступаючи на XIII з’їзді РКП(б), Ленін наполягав на визнанні самостійності Фінляндії, бо інакше скажуть, «що москалі, шовіністи, великоруси хочуть задушити фінів».

Науковці також для прикладу наводять використання означення «москаль» у творах визначного російського поета Володимира Маяковського. Зокрема, у вірші «Долг Украине»(1926), де він чітко наголошує на невігластві росіян та на поверховому їх знанні української історії, української культури, мови і творчості: «…Знаний груз у русского тощ – тем, кто рядом, почета мало. Знают вот украинский борщ, знают вот украинское сало. И с культуры поснимали пенку…» і далі продовжує Маяковский, апелюючи ледь чи не до кожного росіянина, зокрема, таким поетичним висловлюванням: «…Говорю себе: товарищ москаль, на Украину шуток не скаль».

На думку науковців, така ревність щодо демократизму у міжнаціональних стосунках насправді перетворюється у Колесніченка лише у симулякри демократії, що зовсім далеке від дійсно демократичного (тобто, насамперед, всебічного, багатомірного) ставлення до реальних життєвих стихій і тенденцій на різних рівнях суспільного життя. Боротьба із маревом ксенофобії (що майже нагадує сміховинне бажання заборонити народну творчість едиктами та циркулярами) нагадує водночас стріляння із гармати по горобцях.