В останні дні перед виборами багато спілкуюся з друзями і знайомими "про політику”.

З деякими говоримо в унісон, підтримуючи в собі "бойовий дух” і віру, що все буде добре. З іншими, в яких чуєш нотки приреченості, доводиться проводити сеанси політичного психоаналізу, переконувати, що рано посипати голову попелом і думати про еміграцію. Але є категорія людей, переважно це виборці Сергія Тігіпка, такі собі голі прагматики та скептики. Мовляв, їхній кандидат не пройшов у другий тур, тож далі – це не їхнє весілля. Вони самоусуваються від подальшої боротьби кандидатів у президенти, прикриваючись зручним формулюванням: усі вони однакові. При цьому чомусь не замислюються, що під формулюванням "усі вони однакові” цілком підходить і їхній теперішній фаворит Сергій Тігіпко, який просто гарно замаскувався під "нове обличчя”. З цими людьми я сперечаюсь, намагаюсь апелювати до раціональності мислення. Адже якщо вони не зроблять свого вибору 7 лютого 2010 року, то життя не зупиниться, воно рухатиметься далі, тільки у тому напрямку, який вибрали не вони, а хтось замість них. На жаль, аргументів вони не завжди хочуть чути. Часто через свою зарозумілість і егоїстичність. Шкода, що про майбутнє своєї держави, зрештою, про майбутнє своїх дітей, вони в цей момент не думають. Саме для них, як на мене, в "Українській правді” досі невідомий мені молодий автор Ігор Луб’янов написав публіцистичну статтю, де емоційно і водночас дуже аргументовано пояснює, чому не можна допустити до влади Віктора Януковича. Хочу, щоб наш читач з цією статтею ознайомився (з незначними скороченнями).

«Перша причина – сором. Сором за те, що президент твоєї країни називає Ахматову – Ахметовою, а Чехова – українським поетом. Що плутає Словаччину зі Словенією, а Бухарест – з Будапештом. Що заледве здатен написати своє прізвище без орфографічної помилки, а от слово «коаліція» стає для нього нездоланною перешкодою. Що не потрафить доладно промовляти до аудиторії без суфлера. Що політика для нього – це «лайно (цитую: «дєрьмо»), куди вляпався». Що весь час, коли бачиш його на екрані, сором’язливо опускаєш очі, навіть коли нікого немає поруч, і бридливо намагаєшся перемкнути.

Друга причина - бридкість перед «братвою». Ти можеш скільки завгодно критикувати своїх за брехню, лайки, образи й постійні чвари, проте, коли бачиш «стройниє ряди» бритоголових депутатів з Партії регіонів, що радше нагадують кримінальних злочинців, і знайомишся з «послужними списками» кожного з них у відкритому просторі, коли вдивляєшся у ці самовдоволені, не обтяжені інтелектом обличчя, стає млосно від того, що вони посідатимуть твою країну. А найбільша бридкість - що десятки мільйонів моїх співвітчизників вважають це кращим варіантом від демократії й намагання боротись з корупцією. Як то кажуть, «кради собі тихо сам і давай красти іншим». Але ж тут не лише крадіжка. Тут - зґвалтування...

Третя причина - ненависть його особиста і його команди до всього українського. З приходом Януковича до влади всі ті слабкі і кволі паростки національного відродження будуть закатані в бетон, «замочені в сортирі». Для нього ми - вороги. «Казли, каториє пастаянна мєшают нам жить». Для нього ворог – Бандера, Шухевич, Петлюра, Мазепа, Грушевський... Для нього нічого не варто збиткуватись з Голодомору або з битви під Крутами. Уявиш собі віце-прем’єром Табачника, другу державну, засилля російськомовної попси і фільмів, і дрижаки пробирають до ниток. Дев’ятнадцять років згаяти! Заради чого? Щоб знову українське знаходити у ксероксах? Ми з ним не опоненти. Ми - світоглядні протилежності. Його команда на дух не переносить інтелектуалів. Інтелектуал - це потенційний ворог. І вони з тупою впертістю цих інтелектуалів доводитимуть до ручки. 

Ще одна причина - прости Господи, вдавана релігійність. Подумати лишень, лідер партії, більшість членів якої награбували бандитським чином мільярдні статки, тримають у дикому страху цілі області, займаються рейдерством і контрабандою і щомиті порушують закон! Як звертатись до Бога? Що йому сказати?! І до болю й сліз прикро дивитись на панотців і ченців (байдуже, якого патріархату), які вихваляють його у політрекламах, як щирого православного...

Ще багато є причин. Коли думаєш про те, що поїдеш за кордон і десь у Франції чи Німеччині в оточенні колег почуєш щось подібне до «А, Україна... Янукович!», хочеться крізь землю провалитись. Провалитись, щоб не згадувати, як згаяли ми Революцію. Щоб не бачити очей, на нас спрямованих. Щоб, не дай Боже, не усвідомити, що за чи не двадцять років незалежності наш народ так і не спромігся стати європейською нацією.

Коли продадуть наші газогони, приєднають до ЄЕП, струсять усі з такими зусиллями виплекані «європейські нашарування», згорнуть свободу слова, а, врешті, ще й до ОДКБ приєднають (це ж не НАТО, можна й не питати!), коли наша дорога пройде з Росією, Китаєм та Іраном, Кубою, КНДР та Гезболлою, коли визнаємо «незалежність» кримінальних маріонеткових режимів Абхазії та Самачабло («Південної Осетії»). Все, що ти любив у цій країні, буде втрачено на десятиліття, а то й з надлишком.

Жити в країні, що власними руками зруйнувала твої і свої (хоч ще їх, може, й не усвідомила!) мрії, яка так легко прощається зі свободою і відмовляється боротись за власні права, яка вважає героїв зрадниками, а катів – героями, - жити у цій країні після того, як зазнав свободи, коли ще пам’ятаєш помаранчеві прапори на Майдані, і журналістські страйки, і перші кліпи Лами на М1, і перші у світі переклади «Гаррі Поттера», і кайф від україномовного «Аватару», і рукостискання грузинів, і перемоги профспілок на «Масандрі», і виконання перших зобов’язань перед ЄС, і таке вже близьке НАТО, - це було б повільне самогубство. Перше, що спадає на думку, - еміграція.

З Тимошенко багато в чому сила-силенна людей не погоджується. Особисто я, слухаючи її останні заяви на телебаченні, зі здивуванням відзначив для себе величезну кількість речей, проти яких категорично виступав увесь час. За Тимошенко у будь-який інший час я не проголосував би. Але сьомого проголосую. Вона теж має неймовірну кількість вад. Але все ж трошки скидається на нашу. Я знаю, що з нею на нас чекатимуть важкі і скрутні п’ять років.

Проте вона не нищитиме державу. Можливо, це найголовніше. Ми якось самі, потроху й зі скрипом, повернемо країні власну ідентичність. А, де належатиме, і створимо.

Голосувати сьомого потрібно! Щоб потім не хитати головами на дурість інших, а по-патриціанськи мати силу сказати: «Я зробив усе, що міг...». Щоб згадувати і цей день в історії як день, коли, зціпивши зуби, ми знов не дозволили їм пройти і нас зганьбити, або ж як день, коли наші корогви знов похитнулись і впали у брудний і підталий лютневий сніг”...

Це не проплачений матеріал, не піар і не награна патетика, це – крик душі молодого українця, який вже бачив Майдан! Він на повні груди вдихнув повітря свободи і не хоче повертатися в задушливу атмосферу часів "розвинутого кучмізму”. Хлопець хоче достукатися до сердець і до розуму тих однодумців, хто розчарувався і опустив руки.

Він гостро, до болю відчуває небезпеку. Він направду любить свою країну. Любить не до глибини своєї кишені чи своїх хворобливих амбіцій, як деякі псевдопатріоти – галицькі хруні, що баламутять людей і цинічно закликають голосувати "проти всіх”. Він любить країну до глибини своєї по-справжньому української душі. Саме за такими хлопцями майбутнє. Але лицемірний політичний нафталін це майбутнє хоче перекреслити. Причому з суто меркантильних інтересів. Вони – люди минулого, навіть не вчорашнього, а позавчорашнього дня. Але дехто з них ще хоче вкотре стати народним депутатом, чи отримати від влади якусь медальку, чи просто подорожче продатися, поки ще хтось готовий їм платити…

Не слухайте тих, хто тут, на Галичині, закликає вас голосувати "проти всіх”! Знайте, це звичайна політтехнологія, розроблена у штабі Януковича і цинічно, але погано замаскована під начебто "благородну” ідею. Подумайте, чому ці горе-ура-патріоти не їдуть на схід і там не рвуть горлянки із закликом голосувати "проти всіх”? Чому Янукович закликає східний електорат не розслаблятися, а йти на вибори? У рідному Єнакієвому він заявив, що вважає найбільшим ризиком для себе в другому турі виборів низьку явку виборців. «Для нас найбільший ризик, якщо виборці подумають, що ми вже виграли», - сказав Янукович. На його думку, все вирішить явка. І це правда! А на Галичині людей деморалізують, свідомо дезорієнтовують. Хоча саме тут кожен голос – на вагу золота! Сьогодні мобілізаційність помаранчевого електорату має бути не меншою, а може, і більшою, ніж у 2004 році! А тодішнє гасло "Голосуй, або програєш!” лише загострило свою актуальність! Коли разом нас було багато, нас не вдалося подолати! Я свято вірю, що в кабінці для голосування у вас спрацює інстинкт самозбереження та збереження своєї країни!