Інформаційний портал Калуського району - Світлій пам’яті Ірини Сохацької
Понеділок, 11.12.2017, 22:46 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Світлій пам’яті Ірини Сохацької


Наукові дослідження Інни Кобзан


Багато видатних діячів України тим чи іншим чином пов’язані з історією Калуша. Вони внесли помітну лепту до загального процесу національного відродження, зростили славетну когорту борців за волю та незалежність України, тим самим прославивши Калуш. Варто згадати про таких відомих діячів, як Антін Могильницький, Андрій Кос, Костянтина Малицька, навідини Івана Франка до свого брата Онуфрія, який жив у мальовничому передмісті Калуша – с. Підгірки, чи народження 2.03.1882 року відомого письменника та байкаря Михайла Козоріса. Але є й ті, які внесли великий вклад у громадське життя Калуша, та забуті історією.

Історія вулиць Калуша тісно пов’язана з людьми, які свого часу діяли в місті. Одна з таких вуличок названа іменем Івана Сохацького – відомого юриста й активного громадського діяча. Донедавна тут проживала його донька Ірина Сохацька, але, на жаль, 9.07.2009 року її не стало. Мені випала нагода спілкуватися з Іриною Іванівною. Це було у серпні 2008 року. Ось що повідала тоді вона про себе та свою родину.

Батько Ірини Іванівни – Іван Сохацький – народився у 1886 році в м. Бібрка біля Львова. Закінчивши у Львівському університеті юридичний факультет, переїхав працювати до Калуша. Він був одним із найвідоміших адвокатів Галичини, мав у Калуші свою канцелярію, і нерідко до нього за консультаціями приїжджали кияни. «У нас у хаті світло та інші плоди тогочасного науково-технічного прогресу були досить рано, адже батько був дуже сучасною й передовою людиною, тим більше знаною в Західній Україні. Тому все, про що батько почув чи прочитав у пресі, було в нас удома», — саме так повідала п. Ірина про свого батька. Жила родина Сохацьких у тому ж самому будинку, який зараз стоїть на вул. Сохацького,2 і представляє для Калуша неабияку цінність.

У 1939 році до міста прийшли більшовики й арештували Івана Сохацького. Вирок владних структур, зважаючи на немолодий вік (53 роки) п. Сохацького, був досить жорстоким: заслання в Якутськ (температура повітря взимку ніколи не піднімалася вище -60°С) на 5 років. Додому Іван Сохацький так і не повернувся. «Ми отримали листа від батька про те, що він повертається додому, і дуже зраділи цій звістці. Але через два тижні отримали листівку зі звісткою, що батько помер від малярії», — згадувала п. Ірина.

«Ми жили великою дружною сім’єю: я, батько, мати, сестра, бабуся. Хати в селах були ще вкриті соломою, а освітлювалися вони за допомогою нафтових ламп, які були справжнім витвором мистецтва.

У нас все було за останнім словом техніки, навіть був телефон, фотоапарат і радіо, адже без радіо батько не міг і дня прожити. Різниця між ХІХ, ХХ століттям і сьогоденням надзвичайно велика. Протягом ХІХ–ХХ століть свідомість людей, їхні мрії, прагнення різко змінилися. Та й дався взнаки технічний прогрес. Це був той час, коли поїзди тільки-но з’являлися. Відбувалася зміна економіки і зміна всього суспільного ладу». Ірина Іванівна згадувала, що поїзд ходив за маршрутом «Рахів-Станіслав-Стрий».

Сама ж Ірина Сохацька народилася 14 жовтня 1927 року в Калуші. Навчалася у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтв на спеціальності «Текстиль». «Пам’ятаю, ще тоді до Львова дістатися було дуже важко, адже завжди студентам бракувало грошей. Тому дуже часто хлопці залазили на верх вантажних і поштових поїздів й так їхали до університетів». Ірина Іванівна оповіла, що вже в той час були зародки таксі – так звані фякри (кінь запряжений у фіру з «таксистом»). Вони й возили людей до потрібного місця за певну плату.

«Коли в 1939 році прийшли більшовики, то все дуже різко змінилося в зв’язку з обставинами життя. Більшовики навіть диктували людям, як вони мають одягатися. До цього часу пам’ятаю, що жінки ходили у валянках, нічних сорочках, поверх одягали кожушані куртки, на голову — хустину, — розповідала Ірина Іванівна. — Яскраво запам’яталося й те, що на губах жінки малювали так звані «цьомки» саморобними олівцями червоного кольору. Чоловіки ходили в уніформах, а деякі навіть збривали собі брови. Взагалі я тоді не розуміла ні цієї влади, ні того, яким стало суспільство – наляканим та неживим». На той час терпіння було у людей дуже великим. Коли більшовики йшли через Хотінь, то почали бомбити село, і воно усе зайнялося, що аж було видно з найвіддаленіших куточків Калуша. Хати були покриті соломою, тому легко займалися. Перед війною українці мріяли про незалежну Україну, вели боротьбу з владою більшовиків, організовували молодіжні гуртки та мітинги, намагалися здобути свою державу. Сестра Ірини Сохацької Надія брала активну участь в антибільшовицьких мітингах. За участь в одному із перших таких мітингів була заарештована й розстріляна.

«Мати моя була надзвичайно талановитою, — продовжувала ділитися спогадами п. Ірина. — Закінчила Івано-Франківську (тоді Станіславівську) гімназію і дуже гарно малювала, особливо ікони. Згодом вона дуже серйозно захворіла. Останнім ударом для неї стала звістка про батькову смерть, і її серце не витримало більше випробувань». Найтеплішими словами відгукувалася Ірина Іванівна про свою бабусю, розповідала про її великий талант до городництва: «Бабуся була майстринею на всі руки. А особливо талановитою до городництва. Усього, що я навчилася робити в житті, передалося мені в спадок від неї. Саме бабуся поставила в нас на подвір’ї першу в Калуші теплицю, в якій усі овочі і фрукти рано висівалися й давали досить непоганий урожай. Я з Надею та з бабусею навіть їздила продавати плоди своєї праці до Польщі».

Про тогочасний рівень освіти Ірина Сохацька відкликалася з невеликим ентузіазмом і наголошувала, що більшовицька влада не дуже хотіла керувати освіченими калушанами, тому й не давала вчитися, щоб люди й надалі залишалися темними: «Коли заарештували тата, то до нас прийшли представники влади й наказали повивозити всі книги. У нас було забрано дві вантажні машини книг». Вчилися тоді діти в так званих «повшехних» школах із польською мовою викладання. Чотири класи було достатньо для того, щоб іти працювати. Після семи класів можна було вступати до гімназії. У Калуші тоді діяла одна гімназія (на вул. Ковжуна), а ще дві — у Перемишлі та Львові, які були платні і в яких викладалося не тільки польською чи українською мовами, але й німецькою, англійською та французькою. За панування німців усі ходили до торгівельної школи, хлопці та дівчата вчилися окремо.

Минуло 40 днів, як Ірина Сохацька померла. Кожен, кому пощастило зустрітися й поговорити з цією жінкою, ніколи не забуде цих хвилин. Вона була живою легендою Калуша, почесною його мешканкою, мала надзвичайну харизму і брала від життя тільки найкращі моменти. Освічена, добра душею, відкрита для спілкування Ірина Іванівна назавжди залишила цей світ із усмішкою на устах. На її долю випало чимало трагічних подій, але вона була настільки сильною, що з високо піднятою головою пройшла крізь роки війни та репресій.

Автор: Інна Кобзан