Інформаційний портал Калуського району - Голосіння як один з елементів поховальної обрядовості бойків
Середа, 28.06.2017, 00:26 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Голосіння як один з елементів поховальної обрядовості бойків


Наукові дослідження Інни Кобзан


Подана до розгляду стаття спрямована на дослідження рівня збереження українських традицій поховальної обрядовості на теренах Бойківщини. В ній розглянуто голосіння як структурні, вербальні, світоглядні одиниці поховального обряду, їх атрибутика і символіка та пов’язані з ними траурні звичаї й ритуали. Виділено словесно-музичні компоненти поховальної обрядовості, жанрові особливості похоронних та поминальних голосінь. Наведено класифікацію мотивів голосінь М.Грушевського та Ф.Колесси, зроблена їхня порівняльна характеристика. Викладено проблеми, які пов’язані з побутуванням жанру голосінь у ХХІ ст.. Територія дослідження охоплює ареал проживання українського автохтонного населення Бойківського історико-етнографічного району України. Дана проблематика розглядається на основі польових досліджень автора.

Ключові слова: голосіння, поховальна обрядовість, історико-етнографічний район, Бойківщина, церква.

This article describes mourning as structural, verbal, ideal unit burial ritual, paraphernalia and symbols and connected with them mourning customs and rituals. Highlighted verbally and musical components of burial rites, the genre features of the memorial and funeral laments. The area of study covers ranges Ukrainian indigenous population Boyko historical ethnographic massive of Ukraine. This is considered problematic based on field research of the author.

Keywords: mourning, funeral rites, Jaunty, historical and ethnographic region, Boykivschyna, church.



Інтенсивне зацікавлення власною етнокультурною спадщиною зумовлене пожвавленням етносоціальних процесів в Україні, що мають вияв у комплексному пошуку свого етнічного коріння. Це, в свою чергу, актуалізувало проблему ґрунтовного пізнання всіх аспектів традиційної культури та побуту. Особливе місце в дослідженні українських старожитностей посідає вивчення сімейних звичаїв і обрядів, які пов’язані з ключовими подіями життєвого циклу людини та містять чимало самобутніх і архаїчних явищ. Оскільки ця ділянка духовної культури зберігає багато реліктів давньої обрядової культури, спеціальне її дослідження актуальне також з погляду компаративістики, ритуалістики, культурології. Деякі складові цієї ділянки духовної культури українців уже висвітлено в окремих публікаціях Ю.Гошка, о.Ю. Катрія, В.Гнатюка, М.Паньківа. Натомість узагальнених історико-етнографічних праць про голосіння як один з елементів похоронних традицій та їх етнолокальні особливості в українській етнології й досі немає. Тому вивчення даної теми, зокрема їхньої регіональної специфіки, є одним із невідкладних наукових завдань сучасної вітчизняної етнології.

Голосіння є невід’ємною частиною традиційної похоронної обрядовості бойків. Метою дослідження є історико-етнографічна реконструкція голосіння як одного з елементів поховальної обрядовості українців Бойківщини кінця ХІХ - початку ХХІ ст., комплексна наукова характеристика їх звичаєво-ритуальних і світоглядних елементів та рівень збереження автентичних локальних традицій поховальної обрядовості на теренах вказаного етнографічного масиву. Предметом дослідження є голосіння як структурні, світоглядні, вербальні одиниці похоронного обряду, їх атрибутика і символіка та пов’язані з ними траурні звичаї й ритуали, ритуальні заборони, поминальні звичаї, оскільки тепер вони здебільшого проходять у повному мовчанні або при кількох обрядом приписаних фразах.

Територія дослідження охоплює ареал проживання українського автохтонного населення Бойківського Західного (Південно-Західного) етнографічного регіону. У даній публікації автор розглядає голосіння, які побутують на території Східної Бойківщини[1]. Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим спеціальним історико-етнографічним дослідженням елементів похоронної обрядовості бойків.

Голосіння є одним із традиційних елементів української поховальної обрядовості. На думку етнологів В.Сисова та М.Паньківа, голосіння - це народнопоетичні твори, пов’язані з поховальним обрядом. В їх основі лежать стародавні уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв’язок з оточенням, в якому він перебував до смерті, триває. Потрібно зауважити і той факт, що цей жанр є найбільш архаїчним і ранньотрадиційним, що привертає, природно, до нього увагу вчених. Вихідним моментом побутування жанру голосінь, тобто сферою його функціонування, має бути якийсь привід (у випадку мого дослідження це сумна подія в житті людини - смерть).

Голосіння відомі ще з документів XVI ст. Так, у московськім Стоглаві (1551 р.) йдеться про те, що “в троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі і жени на жальниках (могилах) і плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи, грудці і пере грудниці, люди, перервавши плач, починают скакати і танцювати, і в долоні бити, і пісні сатанинські співати (гл. 41, пит. 23)”. Це свідчення того, що похоронний плач у східних слов’ян повторювався періодично: при поминках або обрядовому годуванні небіжчиків. Воно також вказувало на те, що поминальна відправа не оберталась у межах самого голосіння, а переходила до різних пісень передхристиянського характеру. Мешканка с.Войнилів Калуського району М. Щербій розповідала, що “плакати за покійником багато не слід, бо кажуть священники, що то утруднює його становище на тому світі”.

Слова респондента підтверджує відомий український етнограф Х. Вовк, який констатує той факт, що бували випадки, коли мерці приходили та просили перестати плакати. Особливо мусять утримуватися від плачу за першою дитиною.

Загалом словесно-музичні компоненти поховальної обрядовості умовно можна поділити на дві частини: перша пов’язана з похоронами і має часово-просторові обмеження, що дозволяє чітко зафіксувати її; друга - з поминанням мертвих і їй властива “невизначеність моменту завершення”. Відомі у східнослов’янській поминальній обрядовості “третини” - третій день після похорону, “дев’ятини” - дев’ятий день і т.д., після “сороковин” - сорокового дня (рідше після “роковин”) - поминальні суботи, радуниця, вселенська та інші. З кожною з цих частин обрядів нерозривно пов’язані похоронні та поминальні голосіння. В них багато спільного: образи, теми, форма оповіді, композиційні прийоми, але разом з тим вони мають деякі характерні особливості.

У похоронних голосіннях переважає оповідь про якості покійного, про труднощі, які чекають сім’ю, про почуття власного нещастя. Голосільниця веде свій монолог, звертаючись безпосередньо до покійника. Для оповіді характерна психологічна насиченість і драматизм. Тексти похоронних голосінь часто мають незавершену форму побудови.

У поминальних голосіннях більше ліризму, вони багаті різноманітними порівняннями покійного з образами природи, в яких він нібито втілюється. Розпочинаються ці голосіння із звертань до таємничих стихій землі, води, лісу, вітру, де, за народними уявленнями, перебуває покійник. У поминальних голосіннях плакальниця оповідає про своє життя, звертається із порадами і проханням до покійника, згадує його добрі діла. Для них характерний розвернутий, послідовний розвиток сюжетної лінії і композиційна завершеність.

У більшості випадків вважається, що оплакувати померлого потрібно розпочинати відразу після смерті і до дзвону дзвонів за душу покійного. Вважається, що перед дзвоном небіжчик ще не чує по ньому плач, а після глухне і цей плач адресується вже присутнім. Респондент Є. Полстяна з с. Ріп’янка на Калущині розповідає, що “на похороні у мами в 2002 році зимою відбувалося таке. Коли я зайшла до хати, то жінки сиділи і співали, читали псалтир. Жінки, що співали, не були ні родичами, ні друзями, просто зібралися ті, що прийшли в день похорону, ті організували своєрідний хор. Були і плакальниці, які голосили на похороні. Я не голосила, оскільки мені ніколи не розказували, і всі думали, раз я не голошу, то не поважаю пам’яті своєї матері. Голосили та приказували про життя, про те, що сонця не побачиш, по землі не походиш, про все те, що в житті відбувається”. Декан церкви Святого Михаїла в о. Михайло Бігун пояснює той факт, що на Калущині голосіння не було дуже поширеним. “Голосіння - це дуже архаїчний вид народної творчості. Але на сьогоднішній день воно не є поширеним. Воно забулося та відійшло у минуле.”

Служитель православної церкви в с. Кропивник Калуського району о.Василь Гладенький розповідає наступне: "До ХVIII ст. священики самі голосили на похоронах. В кінці ж століття єпископи заборонили цей звичай, оскільки вважали, що раз служителі церкви так оплакують померлих, то Ісус Христос даремно помер і воскрес. Тому, починаючи із середини XVIII ст. почали складатися проповіді з науками." Також є дані про те, що у с. Велика Тур'я до початку 1990-х років бабці вміли оплакувати померлих. О.Василь Гладенький подає голосіння, яке побутувало в с. Кропивник на Калущині в на початку ХІХ ст.: "Гой! Прощайте мої рідні, бо вже вирушаю. Все недобре забираю, вам добро лишаю! Ви мені прощайте рідні, може чим згрішив, може в когось вибачення тай не попросив! Ви мені прощайте рідні та не майте злости, вже ніколи я не прийду ні до кого в гости! Ви мені прощайте рідні тай ня споминайте! Хоч раз в рочок празничочок за мене справляйте!"

У деяких селах Східної Бойківщини у ХІХ - поч. ХХ ст. наймали плакальниць. Так, цей звичай зберігся у с. Верхній Струтин Рожнятівського району. Так, жителька цього села П.Якимів розповіла про те, що “на похорон збиралося дуже багато людей. Для того, щоб показати як сім’я померлого шкодує про свою втрату - голосили. Цей обряд робили виключно родичі, або ж наймали спеціальний хор - плакальниць. Іноді голосіння було чути майже на все село, особливо якщо це були професійні плакальниці.”

Служитель церкви Святого Духа в смт. Перегінське на Рожнятівщині о. Василь Бойчук твердить, що "в нас в селищі не було поширеним голосити за померлими, а тим більше наймати плакальниць. На сьогоднішній день в нас побутує хор жінок, які співають як у хаті родини померлого, так і на кладовищі."

Одна з учасниць такого хору, жителька смт. Перегінське на Рожнятівщині С. Стрижак наводить приклад голосіння, коли труну з небіжчиком виносять з хати: "Ой горе велике спіткало всіх нас, спіткало всю нашу родину! Ми рідную маму свою дорогую кладемо в сумну домовину. Ой горе велике, ой горе важке, великая наша жалоба! Ми рідную маму свою дорогую несемо сьогодні до гробу."

Ще одна жителька смт. Перегінське на Рожнятівщині О. Худяк подає приклад наступного голосіння: "коли труну з небіжчиком заносять до церкви, то хор співає таку пісню: "До Божого храму мене ви принесли, ще й у послідний же раз. З тобою прощаюсь і низько вклоняюсь церковце моя дорога! Отут я хрестилась, отут я молилась, розраду у скруті тепер я знайшла на віки. І тебе залишаю церковце і мамо моя! Прощайте ви діти, вся моя родина, до Божого храму спішіть! І в щирих молитвах було мене згадайте, і ласки у Бога просіть! Прощайте сусіди і вірнії друзі, моліться за душу мою! Холоднеє тіло в сумній домовині з сльозами на цвинтар несіть.""

Проте на сьогодні віршовані тексти не мінялись, крім вставок відповідних імен, звертань згідно ступеня кровного споріднення (“фамілійності”). Патріарх української історичної науки М. Грушевський вважав, що за своєю будовою голосіння - жанр найбільш відкритий для імпровізації, що дає можливість виконавцеві долучати до витворюваного ним тексту нові теми, мотиви, образи з урахуванням різних обставин та ситуацій.

На противагу йому, етнограф М.Паньків стверджував, що тексти голосінь будувалися по відповідному стандарту. Найчастіше він був наступним. Спочатку зверталися до померлого, чому і на кого він залишив рідних. Потім розповідали про важке становище родини без нього, про те, чим він займався в житті (досить деталізовано, образно, з цитуванням його окремих фраз). У кінці кликали померлого повернутися назад до родини, звертаючись до нього пестливими іменами. Так, у кінці ХІХ - ХХ ст. у с. Ріп’янка Калуського району вдова по небіжчику голосила: “Газдо, мій, газдо! На кого ти мене покидаєш? Що я буду без тебе робити? Чим я буду дітей готувати? Нащо лишив мене одну?” У той же час голосіння відрізнялися за змістом: донька за матір’ю голосить: “Ненько, моя, ненько! На кого ти мене покидаєш? Що я буду без тебе робити? Хто мене буде благословляти й в життя проводжати?”.

Подібні поминальні голосіння характерні і для Долинщини. Так, респондент В. Прядко з с. Тяпче, Долинського району подав традиційний текст голосіння за мамою: “Ненько наша! Ненько наша! Порадонько наша! Заговоріть до нас! Встаньте, мамко, подивіться, бо підете собі звідси! Скажіть нам, ненько-зірко, звідки Вас визирати? Чи з гори високої, чи з долини глибокої? Коли Ви до нас прийдете?”.

Похоронні голосіння дуже різноманітні за тематикою, мотивами і образами, які можуть поєднуватися в різних комбінаціях. Є досить багато голосінь, але особливістю є те, що групуються не текст, а їх мотиви.

Однією з перших є класифікація М. Грушевського, в якій викладено наступні мотиви: заклики до небіжчика (небіжчиці) в лагідних і ніжних формах, щоб заставити себе почути; вирази жалю і болю з приводу смерті - лемент; заклик “не вмирати”, вернутися, устати, промовити; докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство; докори попереднім мерцям, що вони покликали, перевабили до себе покійного; образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя; образ сумного стану покинутих без нього і контраст страченого життя; вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без померлого (померлої) і т.д.

Інша класифікація належить українському фольклористу і мовознавцю Ф.Колессі, який мотиви похоронних голосінь розділяє на дві групи: мотиви, пов’язані з архаїчними віруваннями і культами; мотиви, не пов’язані з давніми міфологічними уявленнями (пізніші за походженням).

Говорячи про мотиви, що сягають своєю основою доби анімістичного світогляду й магічних культів, Ф.Колесса зазначає, що “в теперішніх голосіннях вони виступають уже в поетичному перетворі: те, що колись розуміли дослівно, згодом, утративши основу в віруванні, набирає метафоричного (переносного) значення, стає поетичним образом, символом, поетичною формулою…”

Так, після похоронної відправи в церкві, особливо на кладовищі, на сьогодні залишилося поширене поширене йойкання (воно також дуже поширене у лемків). Полягає в тому, що дуже голосно й протяжливо жінки повторюють “Ой - ой - ой!”

Істотним доповненням до зовнішніх ознак цього жанру можна вважати також і деякі функціональні особливості: голосіння виражали емоційно-психологічний стан людини в тяжкому стані, шляхом висловлювання його почуттів у відповідному текстовому оформленні, через характерний наспів.

Голосіння вийшло з магічного світогляду. Це народнопоетичні твори, що пов’язані з поховальним обрядом. В їх основі лежать стародавні уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв’язок з оточенням, в якому він перебував до смерті, триває. Відігравши свою велику роль в розвитку ліричної пісні на початку її розвитку, голосіння в сьогоднішній стадії уже саме стоїть під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує глибокий зв’язок, обопільні запозичення, обмін поетичними образами та символікою.

Усі похоронні обрядові комплекси характеризувалися на Україні помітною територіально - локальною різноманітністю. Поряд із цим у різних місцевостях Бойківщини зафіксовано побутування низки інших своєрідних явищ (наприклад йойкання). Але, на жаль, зміни соціально-побутових умов життя зробили вплив на функціонування голосінь у поховальному обряді, де вони повністю асимілювалися в пісенних жанрах цього обряду. Похоронні та поминальні голосіння в сучасному світі не мають великого поширення. Вони втрачають свої архаїчні риси, а люди поступово забувають, що такий жанр народнопоетичних творів існує взагалі.

Автор: Інна Кобзан


[1] Східна Бойківщина – це територія Калуського, Рожнятівського та Долинського районів Івано-Франківської області.