Інформаційний портал Калуського району - Антін Любич Могильницький
Четвер, 14.12.2017, 08:18 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Антін Любич Могильницький



АНТІН ЛЮБИЧ МОГИЛЬНИЦЬКИЙ народився З березня 1811 р. в с. Підгірках (тепер Калуського району, Івано-Франківської області) у родині священика. Дитячі роки провів у м. Солотвині, куди переїхала сім’я після смерті батька у 1813 р. Вітчим мало цікавився здібним, допитливим хлопцем. Лише у 16 років А. Могильницький став учнем гімназії у м. Бучачі. Через порушення гімназійних правил А. Могильницький змушений був міняти місце навчання (Чернівці, Львів) і закінчив гімназію у Будапешті. Далі А. Могильницький навчався у Львівській семінарії, яку закінчив у 1840 р. Займав спочатку посаду парафіяльного адміністратора в селах Хутарі, Стрийського округу, і Зборі, Калуського округу, а потім священика в с. Комарові, Станіславського округу. Одночасно працював і приватним учителем.

Літературну діяльність А. Могильницький розпочав 1838 р. Боротьба за рідну мову і літературу для народу стає його кровною справою, головним змістом його поезій і публіцистики. «Житє Могильницького від самого 1838 року до єго смерті, — писав І. Франко, — було немов дзеркалом, в котрім /424/ досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Революційні події 1848 р. пожвавили творчу і громадську діяльність письменника. В цей час він пише велику романтичну поему на матеріалі народних переказів «Скит Манявський», баладу «Русин-воїн», збирається видавати літературний журнал. Наступ реакції після придушення революції зруйнував задуми письменника. З 1859 року А. Могильницький жив у селі Бабче, Богородчанського округу. 1861 р. був обраний послом до крайового сейму та делегатом до державної ради у Відні, де 27 червня того ж року виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою.

В останні роки свого життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя. 13 серпня 1873 р., будучи проїздом у с. Яблінці, Богородчанського округу, А. Могильницький несподівано помер.

Обізнаний добре з античною і західноєвропейською літературами та багатьма іноземними мовами, А. Могильницький усвідомлював значне відставання української літератури і щиро прагнув внести свій посильний вклад у її рдзвиток. Кращими сторонами своєї творчості і громадської діяльності він розвивав передові ідеї М. Шашкевича. Це дало підставу І. Франкові твердити, що А. Могильницького цілком справедливо зачислюють до «перших будителів руського духа в Галичині».


ЗНАДОБИ І. ФРАНКА ДО ЖИТТЄПИСУ АНТОНА МОГИЛЬНИЦЬКОГО

У роки активної співпраці з редакцією журналу „Зоря” І.Франко публікував у ньому не тільки свої художні твори, а й наукові розвідки, літературно-критичні статті, рецензії, замітки. Значну увагу приділяв дослідженню життя і творчості українських письменників, зокрема Антона Могильницького.

А. Могильницький відомий передусім як поет і оратор. І.Франко виявив у нього й іншу грань таланту. В першому номері „Зорі” за 1884 р. він опублікував „Конгруа о. Жегаловича” з підзаголовком „Оповіданє Ант. Любич Могильницького”. Звідки ж воно взялося? Про це дізнаємось із короткого вступного слова. У ньому Франко пише, що родина В. Навроцького прислала йому „папери“ для „виготовленя повного виданя єго творів”. Серед тих „паперів” був обширний лист А. Могильницького до сина Олександра, датований 25 червня 1867 р. Він, на думку Франка, заслуговує опублікування „яко цікавий причинок до характеристики не только повістярського таланту о. Могильницького, але і до характеристики тих хоч і не дуже то давніх, але для нас майже цілковито замерклих часів, о котрих іде оповіданє”.

У тому листі увагу Франка привернула розповідь про пригоду о. Н. Жегаловича, яку (розповідь) він виділив у окреме оповідання (У передмові до другої версії І. Франко вживає і такі дефініції: повістка, повість, притча. Проте це скоріше нарис із елементами художності та гумористичного забарвлення. Адже описана пригода, за словами самого А. Могильницького, „має на собі печать історичної правдивости”. Те, що сталося з отцем Жегаловичем із с. Джурина, розповів сам Жегалович учням бучацької нормальної школи, серед яких був і А. Могильницький. Щоб уникнути різнобою, користуватимемося терміном „оповідання”) і запропонував читачам. Далі дослідник зазначає, що Могильницький викладав свої думки на звичайному аркуші паперу дрібним, правильним і чистим почерком, німецькою мовою (за винятком деяких зворотів). Франко намагався перекласти текст майже дослівно, хоч зробити це, як сам зізнається, було досить трудно, бо „лист писаний цвітистою, декуди навіть пересадно підкрашеною німеччиною”. Як попав цей лист між „папери” Навроцького, він пояснити не міг.

Через деякий час Франко опублікував другий варіант розповіді А. Могильницького під заголовком „Єще про конгруу о. Жегаловича” з підзаголовком „З позісталих писем А. Могильницького” (1884. — Ч. 12). До цієї публікації знову подає передмову, але вже простору. Нагадавши читачам, що в ч. 1 „Зорі” було надруковано „цілу і скінчену повістку про „конгруу о. Жегаловича”, Франко повідомляє їх, що недавно через посередництво Ю. Целевича одержав від брата покійного письменника, о. Осипа Могильницького, частину іншого, набагато більшого листа від 30 грудня 1867 р., в якому був уривок другої, далеко обширнішої і краще обробленої (Відмінність версій пояснюється різними побудниками і цілями написання. З листа А. Могильницького до сина дізнаємося, що той порадив батькові „старатися о додаток особистий” і запевняв, що він його отримає. Оскільки багатодітному батькові поліпшення матеріального становища було дуже доречним, то він підготував необхідні документи, написав просьбу і відправив синові для здійснення задуманого. У зв’язку з цим у пам’яті А. Могильницького ожила одна пригода, що трапилася десь близько 1830 р. в житті о. Жегаловича з с.Джурина , що поблизу Бучача. До цього старенького священика навідався пройдисвіт Миколаєвський, втерся в довір’я, запевнив його, що допоможе одержати конгруу з релігійного фонду. Для цього треба було поїхати до Львова. Виручивши за продані запаси зерна „около 400 рублів сріблом”, запрігши „домашні шкапенята до патріярхального драбинного воза”, поїхали Жегалович і Миколаєвський до Львова. Поселилися в готелі „de Laus”. За 7 днів Миколаєвський, беручи в отця гроші нібито для „укоськуавння” високих начальників, усі їх пропив і програв у карти і втік. Щоб заплатити за готель, довелося Жегаловичу продати шкапенят разом з возом за безцінь і повернутися додому пішки. Розповівши цю „многострадальну історію”, батько застерігав сина, щоб він його „на старі літа з тим особистим додатком не вивів на Жегаловича!” Отже, перша версія розповіді писалася як притча. Другу версію оповідання Могильницький створив з іншою метою. У листі до брата він вказував на дві причини, що спонукали його „до такого збоченя”. По-перше, добре знаючи з власного досвіду умови життя сільського священика, його „душевне успособленє”, він хотів такою „лектурою” розважити брата, хоча б частково „розігнати понурі думи і гризоти вдень, а особливо в безсонних ночах”. По-друге, розповідаючи цю „комічно-трагічну історію”, Могильницький „вдоволяв таким чином свою власну духову потребу…” Річ у тім, що серед священиків він не знаходив однодумців. Оті „поклонники тілько найнизшої, щоденної політики жолудкової, — скаржився письменник братові, — не мають о моїх духових потребах ніякого понятя, так що й товариські зносини з ними тим потребам не дають ніякої поживи, ніякого заспокоєня”) версії тієї самої „повісти про конгруу о. Жегаловича”.

Цей лист був для дослідника доказом, що „предмет той живо занимав покійного нашого писателя, коли он аж два рази в однім році, і то другий раз обширнійше єго оброблює”. Друга версія оповідання про Жегаловича дала Франкові підстави стверджувати, що „великий писательський талант покійника, попавши раз на таку живу струю, находив спосібність розвернутися в повній силі, малюючи тисячні подробиці недавнього а забутого вже житя дуже барвно, з гумором і великою правдою та силою виразу”.

Друкуючи другий варіант оповідання про Жегаловича, Франко висловлював надію, що читачам „любо буде прочитати” його, що воно викличе в них багато цікавих думок „о розвою гадок у Могильницького”. Водночас він шкодує, що до нього попала тільки невелика частина „того цікавого і обширного листу”, і вважає, що обидві версії оповідання містять дуже цікавий матеріал до характеристики А. Могильницького як людини. Франко обіцяє надрукувати згодом і самі листи, „яко пам’ятки по чоловіці будь що будь цікавім, талантливім і в історії нашого народного та літературного одродженя не посліднє занимаючім місце”. Тут же звертається з проханням до всіх прихильників нашого живого слова, яких в’язали з Могильницьким чи то особисте знайомство, чи письменницькі стосунки, у кого знаходяться інші його листи, хоч би й зовсім приватні, або хто міг би про його життя, характер, діяльність подати якісь відомості, — в інтересах нашої літератури надсилати до „Зорі” спогади, записки, оригінали творів чи копії. Всі вони будуть використані і в цілості повернуті.

Закінчує свою статтю Франко повідомленням, що в о. Боднара з Потока біля Бучача є цікавий і обширний лист А. Могильницького, і сподіванням на те, що о.Боднар „в інтересі нашої літератури не одмовить нашій просьбі о уділенє нам бодай докладного одпису”.

Оскільки співпраця Франка із редакцією „Зорі” на тривалий час перервалася, то обіцяні читачам публікації появилися в журналі аж наприкінці 1885 р., коли він став одним із співредакторів. Листи А. Могильницького і його знайомих, а також інші матеріали Франко об’єднав спільним заголовком „Знадоби до житєписі Антона Могильницького” і надрукував у чотирьох номерах „Зорі” зі своїми коментарями.

Публікації листа А. Могильницького (з 1843 р.) до О. Ничая передує Франкове вступне слово (ч.20). У ньому він погоджується з „найновійшим видавцем” творів А. Могильницького (тобто О. Партицьким) у тому, що письменник належить „до перших будителів руського духа в Галичині”, і констатує сумний факт: досі життєпису А. Могильницького не написано, навіть матеріалів для цього не зібрано і не підготовлено.

„ А житєпись та, — підкреслює дослідник, — була б важною і цікавою картою в історії нашого народного одродженя. Житє Могильницького од самого 1838 р. аж до єго смерти було немов зеркалом, в котрім досить живо одбивалися пориви, надії та судьби галицько-руського народа”. Щоправда, в 60-х роках те дзеркало дещо затемнилося. Але, на переконання Франка, й „та декаденція поета і чоловіка Могильницького, старанно простудіована, може кинути багато світла на наші громадські обставини і послужити не одному доброю, спасенною наукою.

Сам Франко не міг узятися за написання такої біографії, але прагнув бодай чимось прислужитися майбутньому біографові Могильницького й історикові нашої літератури. З цією метою і публікував деякі матеріали, що опинилися в його руках, та в черговий раз звертався до всіх патріотів, у кого є якісь документи, листи, рукописи Могильницького, хто міг би розповісти цікаві факти з його життя, — надсилати до редакції.

Зі вступного слова Франка починається і друга подача „Знадоб…” у “Зорі” (ч.21). Автор із задоволенням повідомляє, що о. Боднар, до якого він звертався у ч.12 „Зорі” за 1884 рік, відгукнувся і надіслав листа Могильницького від 2 липня 1843 р. та своє пояснення до нього. Публікуючи і те, і друге, Франко дякує о. Боднару, а читачам доводить, чому друкує тільки уцілілу другу половину листа Могильницького та й то не повністю. Дізнавшись із листа Боднара про те, що ще один лист А. Могильницького з останніх років життя є у декана С. Сіменовича в Косові, Франко і до нього звертається з надією, що „о. декан зволить уділити нам бодай своєї одписі того листу для опублікованя”.

Третя подача „Знадоб…” (ч.22) має значно ширший зміст. Спочатку Франко висвітлює „один цікавий момент з історії 1848 р.”, в якому взяв участь і А. Могильницький, а преса ні польська, ні українська не подала про нього докладного звіту. Йдеться про 30 травня 1848 р., коли до Станіслава з багатьох сіл округу зібралися „братства і уряди громадські з отцями духовними на чолі”, щоб відправити урочисте богослужіння за цісаря й обрати український комітет.

Очевидно, щоб надати тому зібранню народу відповідного спрямування, „Gazeta Narodowa” 27 травня надрукувала відозву польської „Rady Narodowej Centralnej” до польської „Rady obwodowej Stanisławowskiej”, у якій „похваляє мисль руського фестину і збору”, але тільки в тому разі, коли „Русини зберуться, щоб подякувати Богу за узискані свободи”, а утворений комітет буде дбати про „розвиванє руського народа в єдности з польським”.

Коли ж, говориться далі у відозві, „спільні вороги отчини нашої в огидних, самолюбних цілях хотіли б тому комітетові дати напрям в дусі реакційнім (І.Франко у примітці пояснює, що у той час „реакціонером звав ся кождий, хто стояв на ґрунті легально-австрійськім і не змагав до революції і до розірваня Австрії”), щоб роздвоїти уми і сили наші… то нема ліпшого средства, як „wzniecać oswiatę i dobrą chęć” в правдивих патріотах руських, котрих на тім зборі запевне буде не мало”.

Як бачимо, відозва прогнозувала небажаний розвиток події. Мабуть, тому, що саме так і сталося, тільки дві польські газети повідомили про неї, однак по-різному.

На „досить докладний образ” події Франко натрапив у газеті „Dzіennik Narodowy” (1848, 5.VI. — № 61), яка виступила „в польсько-патріотичнім дусі, ворожім одродженю самостійної руської народности”. Допис до цієї газети дослідник передруковує повністю. З нього дізнаємося, що богослужіння відбулося на площі перед військовим шпиталем, де зібралися тисячі сільського люду і військо місцеве. Тут о. Шашкевич закликав зібрані громади до спокою і вірності цісарю. Потім люди пішли до „салі касинової” для обрання комітету. Засідання відкрив п. Прокопчиць промовою, в якій закликав присутніх „до береженя і плеканя руської народности”. За ним слово узяв о. А. Могильницький з Комарова. Про його виступ газета написала так: „Простою, щирою, до серця пливучою бесідою описав односини Руси до Польщі, як апостол правди і мира висказавши, що єму історія і переконанє сказати веліли”.

Коли ж він почав говорити „про посвяченє і заслуги, які поляки од р. 1831 для справи загальної положили, зістав дуже нечемним способом через своїх противників змушений до перерваня своєї бесіди”.

Нечемність та проявилась так: один священик заявив, що Могильницький говорить неправду, другий через вікно закликав людей на допомогу священикам, третій поспішив за військовою вартою. Могильницький припинив виступ і покинув зібрання. Тим часом виникла сутичка. Газета дякує Богу, що „тілько дві жертви одпокутували за справедливі змаганя о. Могильницького, бо горючого матеріалу було досить, а щоб беззглядною опозицією наших недругів викликати найстрашнійшу катастрофу”

З допису виходило, що Могильницький визнавав заслуги поляків перед українцями, а русини „поборювали правду криком і обставленєм дверей салі військом” та приступили до оголошення членів руського комітету. Закриваючи засідання, о. Шашкевич закликав усіх до спокою і ввічливого „захованя”.

Цей допис викликав у Франка сумнів щодо правдивості та низку запитань. „Кождий, хто прочитає сю допись, — пише дослідник, — побачить в ній якусь загадку, саме в найважнійшім місці. Що таке сталося по перерваню бесіди Могильницького? З якої причини священики почали кликати на поміч селян і військо? Невже ж для того, що Могильницький говорив?”. Франко впевнений, що причина — інша, що „правда поборена криком” виглядала зовсім не так невинно, як про це написала газета.

Підтвердження своєї думки він знайшов у дописі урядової „Gazety Lwowskej” (1848, 7.VІ. — №67). Кореспондент цього часопису подію 30 травня змалював у іншому ракурсі: „Нині розпочалось тут згромадженє руської людности в цілі утвореня товариства; зібралось кілька тисяч селян. При виборах виділу прийшло до суперечки (starcia) з прибувшими до салі засідань членами польської ради окружної, котра руське згромадженє хотіла застрашити, при чім зробила замішанє криком і злим обходженєм з поодинокими Русинами; швидко однак прибула військова патроль і запобігла більшому конфліктови. Одного молодого чоловіка, львівського академіка, арештовано, але по приверненю спокою випущено”. Франко акцентує на тому, що про Могильницького „Gazetа Lwowskа” навіть не згадує, зате сам конфлікт малює доволі грізним, а всю вину звалює на самих поляків.

Зіставивши дописи обох газет дослідник робить висновок, що в них „правди тілько по частині, а мовчанка „Gazety Narodowej”, органу польської „Rady Nar. Centr.” і всіх рад окружних, становить важний доказ на сторону „Gaz. Lw.”. З іншого ж боку, мовчання у цій справі „Зорі Галицької” теж „дає дещо до мисленя”. Тому Франко висловлює побажання, щоб очевидці, передусім Шашкевич, „пояснили сей цікавий факт і розказали його так, як он справді був”.

Після розгляду газетних матеріалів Франко подає закінчення листа А. Могильницького до сина Олександра від 25 червня 1867 р. Початок цього листа й оповідання про конгруа о. Жегаловича були надруковані в „Зорі” ще в 1884 р. (ч.1). Тепер, друкуючи кінцівку, Франко підкреслює, що в ній ідеться про сусідські й особисті стосунки А. Могильницького і цим вона важлива для його характеристики.

В останній подачі „Знадоб…” (ч.24) Франко друкує ту частину листа А. Могильницького до брата, яка ішла після другої версії оповідання про конгруа о. Жегаловича. Принагідно повідомляючи про те, що в нього є ще ненадрукований великий гумористичний лист А. Могильницького до о. Ничая з 1842 р., написаний віршами польською мовою, Франко закінчує подачу з надією, що коли б його прохання до друзів і знайомих Могильницького щодо надсилання рукописних матеріалів для друку знайшло відгук, то в наступному році він радо приступив би „до публікації дальших причинків по дотеперішній методі”. Виходячи з інтересів „исторії нашої літератури і духовного розвою нашої суспільности”, він знову повторює “свою смирну просьбу”.

Продовження таких публікацій наступного року не появилося. Очевидно, ніхто не відгукнувся.

А згодом Франко про А. Могильницького писав ще не раз. Назвемо хоча б рецензію на працю К. Лучаківського „Антін Любич Могильницький, його життя, його значення”, статтю „Южнорусская литература”, „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”...